СТРАХ СЕПАРАЦІЇ, ЩО ЗАВАЖАЄ ВИРОСТИ
Будь - яка психотерапія рано чи пізно торкається процесів сепарації. І тут стає страшно. У тих випадках, коли доросла людина залишається залежною від матері. Страшно матері, боляче дитині. Так, жили «душа в душу» без тієї психотерапії, а потім – все розладилося, дитина стала мов чужа – вже не ділиться своїми планами (не узгоджує кожен крок), мамі не дзвонить (замість трьох разів на день – раз на тиждень), спілкується з тими, хто мамі не подобається, виглядає не так, як треба (мамі). Для мами – кінець світу, для дитини – початок дорослого, самостійного життя (іноді у 30,40,50,60 років – кому як пощастило). Почуття мами зрозумілі – якщо вона побудувала своє життя так, щоби все життя контролювати свою доньку або сина, нормальна, здорова сепарація буде прийматися як зрада, розрив відносин. А як щодо дитини? У чому причина того, що іноді так страшно розпочати терапію, так складно визнавати руйнівний вплив маминої поведінки, так хочеться виправдати, захистити маму, на яку нападають всі – і зла психологиня, і рідна дитина? Такі почуття цілком зрозумілі і повністю нормальні, особливо на початку терапії. Адже мама формувала саме таке ставлення своєї дитини роками, від самого народження – свідомо чи несвідомо. Кожній дитині, незалежно від віку хочеться вірити, що все, що робить мама, вона робить для своєї дитини, і виключно з мотивів любові до своєї дитини. Саме тому, так страшно «зрадити» маму, зробити те, що їй не сподобається.
Маленькі діти забобонні, схильні до магічного мислення та драматизації – і це нормально для віку 3-5 років. Але складність у тому, що трирічна дитина у тілі дорослої людини продовжує вірити, що якщо мамі не передзвонити, зв’язатися не з тим партнером, зробити тату – зробити будь – що, що мамі не до вподоби – з мамою станеться щось страшне, адже «мама залежить від мене, я маю владу над мамою» (а мама наді мною – ще більше). Саме ця маленька дитина так боїться, що відносини з мамою закінчаться, мама загубиться, втрачається назавжди. Навіть якщо звернення до психотерапевта було абсолютно зваженим, мотивованим – у терапію вас приведе доросла частина, але залишитися у терапії цілком може завадити дитяча – через забобонний страх змін. Як допомогти собі, підтримати себе, запобігти тому, що через страх зрадити маму зрадиш себе?
По - перше, дуже важливо розуміти, що психологічно відокремитися від мами - не означає припинити спілкуватися із нею, або посваритися. Сепарація передбачає, що доросла дитина продовжує спілкуватися з мамою або батьком, але вже не з позиції “рятівниці, рятівника” або “маминого продовження”, а з позиції дорослої, окремої людини. На початках може бути незвично, бо кожного разу, обираючи не рятувати, не вирішувати емоційні проблеми мами виникатиме сором або провина - як проекція почуттів мами. Але з часом, вам більше не треба буде жити маминими проекціями, бо з'явиться можливість спиратися на власні почуття та емоції, ухвалювати власні рішення. Вдалі чи ні - покаже час, але це вже точно буде ваше справжнє доросле життя, де інший бік відповідальністі - свобода, влада та можливість почуватися у центрі власної, а не маминої, історії.
А як щодо мами? Як бути з її образами та невдоволенням? Мама, що одного разу ухвалила у своєму житті рішення народити дитину, виховала її настільки добре, наскільки могла, опиняється перед вибором - прийняти дорослішання своєї дитини, як власний успіх та досягнення, і надалі поважати особисте життя та кордони своєї дитини, а також (нарешті) приділити максимум уваги власним бажанням та потребам. Тобто - насолоджуватися роллю мами дорослої, самостійної людини. Або прожити решту життя з образами та невдоволенням, бо дитина насмілилася вирости.
#стосунки
#стосункизбатьками
#мама
#сепарація
#страхсепарації
#співзалежність
#співзвлежністосунки
#психічнездоровя
#психоедукація
#українськийютуб
#дорослежиття
#selfcare
#психотерапія
#психотерапевт