Пустеля не відпускала його. Міраж за міражем забирали його час, ведучи барханами схожих, мов одно-яйцеві близнюки, днів і ночей, ведучи шарудінням піску до примарних водойм, до химери оаз. Це тривало так довго, що коли він нарешті дійшов справжньої оази, він не відчув нічого окрім втоми.
Оаза була невеликою. Будиночки, притулені один до одного, були, наче, випечені сонцем – яскраво жовтими – вони чекали на нього, чекали на блудягу, чекали відсутністю чекання – спокоєм.
В кишені його випаленого пустельним сонцем плаща дзенькнув гріш. Він дістав кілька монет і побачив що то біткоїни, а вартість їхню він знав. Отож, відчувши себе багатієм, він рішуче зайшов до невеличкого помешкання під вивіскою «Coffee», і його огорнула прохолода, в кафетерії натужно гудів кондиціонер. Вільних столиків не було. Не було через те, що не було. Посеред невеликого квадратного приміщення стояв лише один стіл і за ним сиділа невизначеного віку дама. Таких дам, зазвичай, малюють в дитячих книжках ілюстратори, на їх думку так мають виглядати феї. На ній був капелюшок, щічки її вже провисли низу, але ротик ще зберігав красиву форму, нагадуючи напів-розтулен у мушлю, хіба що для феї у неї були завеликі цицьки, які здавалося ось-ось і вистрибнуть з відвертого декольте.
«Сідай», низьким хрипатим голосом сказала вона блудязі.
Не ждучи, доки той щось відповість чи зробить, продовжила: «Як звати жінку?». «Яку жінку?», розгублено запитав той. «Звісно твою? Чи з якого ти дива носиш обручку?». Блудяга здивовано подивився на свою правицю і дійсно на пальці у нього було кільце. Воно майже вросло в палець і здавалося частиною його, Фея засміялася. «То ти не пам’ятаєш заради кого ти перейшов пустелю?». «Ні» - різко відповів блудяга, але замість «я все пам*я таю», неждано з якимось викликом продовжив: «не пам*ятаю». Фея перестала шкіритися і знову жестом запросила його присісти до її столу. До її столу, а вибору і не було. «Ти щось шукав у пустелі?», спитала вона блудягу, коли той таки всівся, прошелестівши плащем. «Так. Я шукав дощу.» «І оазу, свою оазу», додав він згодом, після невеликого мовчання. «Дощу в пустелі?», підняла догори намальовані брови цицьката фея. «Так», – відповів блудяга, дивлячись прямо в її очі. Прозорі блякло-сірі очі, очі радісної миші, яка до останнього танцює під тінню шуліки. «Так, я шукав дощу. Хіба не в пустелі шукати хвищу? Хіба не в самотності шукати багатоголосся бога?». «О!», засміялася фея «Та ти філософ. Може ти і вірші пишеш? Розкажи мені віршик», Фея всім тілом подалася уперед так, що цицьки її затремтіли, а пасмо рудого волосся впало на веселе лице. Блудяга дивився на неї і здавалося, щось згадував. Не дочекавшись від свого випаленого пустелею візаві відповіді, фея, відкинулася назад і засміялася. «А оазу. Свою оазу? Ти знайшов?». «Так», відповів блудяга. «І де ж вона? Чому ти не лишився там?», вдавано серйозно і навіть з якимось співчуттям у голосі, поцікавилася фея. «Ось вона», блудяга рукою показав на простір окіл себе і неї. «Ні», засміялася життєрадісна фея – «Це моя оаза». «Ні, руда, це моя оаза», сказав блудяга.
Знадвору загуркотів грім і в шибку вдарили перші важкі краплі дощу. «Забагато питань у тебе», продовжив він. «Замало відповідей у мене». Фея сиділа не рухаючись, цицьки важко піднімалися і опускалися в ритмі дихання, в її мишачих очах густішала тінь шуліки. Фея дивилася на кільце, що вросло в палець блудяги.
В кафетерії стало темно, за вікном впала завіса дощу, кондиціонер перестав гудіти.
«А жінку. Ти згадав жінку?».
Блудяга посміхнувся:
«Не можна згадати те, що вигадав і забув»,
Андрій Дзюба